2 вересня 2020 року Сумський академічний театр драми та музичної комедії імені М.С. Щепкіна додав до своєї назви та статусу ще одне дуже важливе слово – національний. Це звання не лише призводить до підняття зарплат всім хто у такому закладі працює, від акторів до гардеробниць. Це звання треба заслужити й «щепкінцям» це вдалося. Про історію створення й творче життя театру читайте на sumy-trend.in.ua.

Робітничо-селянський театр

Як це не дивно звучить, але Сумський театр був заснований у 1933 році у Лубнах. Це був пересувний міжрайонний театр, який осів у місті Золочеві, Харківської області й називався Першим харківським робітничо-селянським театром. Він постійно мандрував й так сталося, що два останніх сезони 1937-1938 та 1938-1939 років театр «зимував» у Сумах. От саме трупа цього театру й стала основою Сумського. 

У 1939 році в адміністративному поділі УРСР стались певні зміни, в Україні з’явилась нова область, центром якої стало місто Суми. Саме це посприяло тому, що театр було передано до нашого міста.  Так побачив світ Сумський український музично-драматичний театр імені М.С. Щепкіна. До слова присвоїти театру ім’я Щепкіна попросив тодішній головний режисер Доміан Козачковський. На передодні війни у театрі працювало близько 140 осіб, включаючи артистів балету, акторів, обслуговуючий персонал, адміністрацію. 

Довгі гастролі під час Другої світової 

Під час початку Другої світової війни одна частина акторів театру була на гастролях, звістка про війну застала їх на сцені. Сумські актори у Сизрані грали «Запорожців за Дунаєм». Пізніше з’явився наказ Ради народних комісарів, про те, що всі актори театральних труп, які були під час початку війни у тилу, не можуть повертатись на окуповану території. Так «щепкінці»  опинились у вимушеній евакуації. 

Восени 1941 року вони перебрались в Оренбурзьку область росії. Сюди ж до слова був евакуйований і Харківський театр. 

Життя в евакуації було не простим. Зарплатня акторів суттєва знецінилась, купувати продукти було рахуй нізащо. Артистам давали талони на харчування у столовках, але ці талони видавались лише на актора, а його сім’я, в тому числі діти, залишалась без їжі. Акторам доводилось грати в приміщенні, яке не опалювалось. Температура на сцені доходила до -14 градусів. До того ж їх залучали до нетипових робіт, як то заготівля дров, копання котлованів, акторів також залучали на будівництво залізниці. При тому всьому, народ в евакуації тягнувся до культури й бували випадки, коли квитки на виставу були продані вже за тиждень до її прем’єри. 

Стосовно репертуару, то «щепкінці» мали у своєму доробку, в основному, ті спектаклі, які вони виконували до війни. Особливого часу і можливостей робити щось нове у них не було. Хоча дещо нове й актуальне з’являлося, наприклад такі вистави як «Партизани в степах України», Корнійчука, «Йшов солдат з фронту», Катаєва тощо. А загалом то виручала наша класика: «Наталка Полтавка», Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, «Маруся Богуславка», Старицького, «Безталанна», Карпенка-Карого тощо. 

Вірші Шевченка й пісні про Сталіна

Відомо, що за час евакуації репертуар театру зріз до 23 п’єс, п’ятнадцять з яких було засвоєно і відрежисировано вже за межами Сум. До слова, актори виступали не лише в місті Бузулуку. Вони виїздили до місцевих колгоспів, виступали перед військовими, які там в той час знаходились. 

Всього під час евакуації «щепкінці» зробили більш ніж 650 виступів, в тому числі й перед бійцями радянської армії. Окрім спектаклів у репертуарі театру тих часів було чотири концертні програми. Особливо вражав концерт присвячений Тарасу Шевченку. Розпочинався він творами про Тараса Григоровича, а закінчувався піснею про Сталіна.