Здавалося, немає сфери, яка була б не по силам цьому талановитому чоловікові. Скульптор, режисер, драматург, художник кіно і артист Іван Кавалерідзе вражав не тільки сучасників, але й залишив по собі безцінний спадок для прийдешніх поколінь.
За сімдесят років плідної творчої діяльності Кавалерідзе став скульптором більше двадцяти пам’ятників, понад 100 станкових робіт, в його доробку десять фільмів, стільки ж театральних п’єс та біографічна книга мемуарів. А скільки проєктів талановитий сумчанин не встиг реалізувати за життя… Далі на sumy-trend.
Сторінками біографії
Іван Кавалерідзе народився у 1887 року на хуторі Ладанський (Роменський повіт) на Сумщині в звичайній селянській сім’ї. Але у роду Кавалерідзе були дворяни. Так, його дідусь Васо походив з грузинського князівського роду. До України він перебрався після закінчення Кавказької війни.
В дитинстві найулюбленішим заняттям Івана була ліпнина. Він залюбки створював із глини фігурки людей та тварин. Хобі хлопчика кинулося у вічі його рідному дядьку – художнику та археологу Сергію Мазаракі. Він працював у скіфському відділі Київського археологічного музею.
Родич забрав племінника до столиці й сприяв його навчанню у приватній гімназії Валькера. А далі Іван вступив до Київського художнього училища, де його наставником став відомий скульптор Балавенський. Саме він створив більше 40 скульптурних портретів та погруддя Шевченка , портрети Лисенка й Котляревського, а також горельєфів на столичному Бессарабському ринку, будівлі іподрому та ін.
Але повернемось до кар’єри самого Кавалерідзе. Після Києва, Іван навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Вдосконалювати майстерність він відправився у Париж.
Раннє визнання
Слава прийшла до талановитого юнака на початку ХХ сторіччя. У 1911 році на Михайлівській площі відкрили за його проектом пам’ятник княгині Ользі, Андрієві Первозванному та Кирилові й Мефодію. Скульптору було лише 24 роки…
У 1915 році його забрали до армії. У 1917 році Іван Петрович очолив батальйон УНР і за дорученням Тимчасового уряду потрапив на Всеукраїнський військовий з’їзд. Там Симон Петлюра порадив йому зайнятися творчістю. Кавалерідзе послухав старшого наставника, та відправився у Ромни, де влаштувався у Наросвіту.
В період Української революції за правління Скоропадського, у Ромнах за проектом Кавалерідзе був побудований пам’ятник Шевченку. Залізничники на скульптуру Кобзареві запропонували 40 бочок цементу, а за це попросили побудувати театр иа знайти труппу. Кавалерідзе дав добро. Так розпочалася історія Роменського пересувного робітничо-селянського театру.
Сам же Іван вів місцевий драмгурток та був головним режисером. За 6 років життя на малій Батьківщині Кавалерідзе встиг зробити дуже багато для історії рідного краю: створив товариство охорони пам’яток старовини, ініціював відкриття краєзнавчого музею, вів активну педагогічну діяльність – викладав малювання у місцевих школах.
Розплата за патріотизм
Після тріумфу у архітектурних колах та слави скульптора, Кавалерідзе вирішив взяти тайм аут у основній діяльності і переключився на світ кіно.
Сталося це раптово – допоміг випадок. У Одесі він написав сценарій до фільму про події Гайдамаччини, подав рукопис на місцеву кіностудію. Її директор після вивчення матеріалу запропонував Іванові Петровичу стати режисером.
І тут його чекало визнання. Кавалерідзе у своїй кінематографічній діяльності митець оспівував історію України та намагався донести до глядача патріотичні погляди. Пізніше за це він поплатись можливістю знімати стрічки про славетну українську минувшину.
Наприклад, у «німому» фільмі «Злива» 1928 року він хотів розповісти історію України за останні 200 років, але в узагальнено-метафоричній формі. На жаль, стрічка, знята на Одеській кіностудії, не дійшла до нашого часу.
У 1933 році було знято «Коліївщину» – звукову кінострічку, сценарій якої переписувався 17 разів на вимоги вищого партійного керівництва. Іван Петрович задумав не один фільм, а цілий цикл з трьох частин, що мали розповісти про історичні події від середини XVIII до початку ХХ століття. Численні переробки та жорстка цензуру повністю знищили першочерговий задум режисера…
А ось фільм «Прометей» 1935-го року став для Кавалерідзе справжнім випробуванням. Сам Сталін «взявся» за талановитого українця. Шквал критики та немилість диктатора призвели до того, що режисеру не тільки заборонили знімати історичне кіно, але і працювати з молоддю. А широкоформатний та масштабний «Прометей» цілі десятиліття пролежав “на полиці” в несправедливому забутті.
Після нищівного удару радянських цензорів Кавалерідзе переключився на кіноопери. В його творчому доробку легендарні «Наталка-Полтавка» 1936 року випуску і «Запорожець за Дунаєм», створений рік потому.
Проте відголоски зацензуреного сталінського режиму наздоганяють режисера. Так, під тиском НКВС він створив історично спотворений фільм «Стожари». Це сталося майже на порозі Другої світової війни.
Війна перекреслила плани Івана Петровича повернутися на історичний екран. Він із творчою групою поїхав до Карпат заради зйомок фільму «Олекса Довбуш».
Раптовий «ворог народу»
Під час окупації режисер залишився в Києві, але категорично відмовився співпрацювати з фашистами. На Кавалерідзе чекало випробування. Одного разу до нього прийшов військовий у нацистській формі і запропонував виготовити бюст Гітлера. Кавалерідзе заявив, що ліпить лише з натури. Пізніше з’ясувалося, що есесівцем був переодягнений радянський спецагент!
Після закінчення війни радянська влада при кожній зручній нагоді нагадувала Кавалерідзе про його перебування під окупацією. Що казати, якщо навіть якщо його легендарний колега, Олександр Довженко, обіцяв пристрелити «зрадника Кавалерідзе» після того, як Київ буде звільнено, але побачив страшні побутові злидні митця – й одразу відмовився від своїх слів та планів.
Дійшло до того, що під тиском верхівки митця виселили зі службової квартири. На допомогу прийшли друзі. Подруга Івана Петровича, актриса Любов Гаккебуш, запросила безпритульного Кавалерідзе в свою квартиру на Великій Житомирській, 17. Незважаючи на відверті знущання, митець повертається до скульптури.
Змінилося керівництво країни, замість Сталіна керманичем став Хрущов, але ставлення до Кавалерідзе, як і раніше, було несправедливим – його відверто та неприкрито недолюблювали. Іван Петрович скандалів та сварок не любив, тому і надалі займався своєю роботою.
З Хрущовим Кавалерідзе пов’язує курйозна, але неприємна та принизлива історія. Хрущов у промові публічно заявив про смерть опального скульптора. Тоді кінознавець Нонна Капельгородська буквально заставила Кавалерідзе надіслати першому секретарю ЦК КПРС телеграму: «Живий, здоровий, працюю». Відповідь довелося забирати у Міністерстві культури УРСР. Рандомний чиновник найнижчого рангу розтлумачив: «Трапилася помилка, Микиту Сергійовича неправильно поінформували».
До кінця життя Кавалерідзе був скульптором і писав театральні п’єси. Його постановки показували на сценах Сум, Харкова, Тернополя, всюди – тільки не в столиці. А все через те, що після війни була кулуарна заборона на творчість Кавалерідзе у Києві.
Помер він у Києві 3 грудня 1978 року, похований на Байковому кладовищі.